Поет Володимир Куликівський нагадував Остапа Бендера

18 вересня у Херсонському літературознавчому музеї відбулось вшанування пам’яті поета і журналіста Володимира Куликовського. Ця подія приурочена до 85-річчя з дня народження літератора.  Його сучасники згадали поета як неординарну людину, схильну до авантюр та добрих витівок, здатну впливати на рішення авторитетних особистостей.

Модератор зустрічі Галина Мартинова, завідувач літературним відділом Херсонського обласного краєзнавчого музею, розповіла про основні етапи життя і творчості поета, який народився у сім’ї коваля в 1937 році на Одещині. Доробок Володимира Куликовського літературознавці відносять до шестидесятників. Він спілкувався з В.Сосюрою, М.Рильським, В.Симоненком. Його перша книга «Подарунок»  вийшла у 1959 р. в Одеському книжковому видавництві. У 1960 році поет переїжджає до Херсону. Тут він познайомився зі своєю майбутньою дружиною  Вірою Олексіївною Авер'яновою. Це завдяки її старанням Володимира Куликовського посмертно прийняли до Спілки письменників наприкінці 1992 р., а до 70-річчя з Дня народження поета було встановлено меморіальну дошку на будинку, де жив автор. З 1957 р. поет гостро виступав проти радянської влади. Його вірш «Проти вітру» привернув увагу КДБ, з того часу він був взятий під контроль цієї служби. Володимир Куликівський автор ліричних збірок «Зелені ритми», «Відтворення». Також він писав і для дітей - його збірки «Казки» (визнана найкращою у 2007 р.) та «Прощання з травами» вийшли посмертно.
Студенти Херсонського державного університету декламували вірші Володимира Куликовського.

Валерій Павлович Кулик, поет, журналіст, член Національної спілки письменників України, згадує товариша як яскраву особистість, яка своїми витівками вражала оточуючих:  

- У 1971 році я одружувався у с.Хрестівка Чаплинського району. Володимир завітав на весілля на літаку АН-2, приземлився на футбольному полі. 

Він нагадував мені літературного героя Остапа Бендера: такий же авантюрний, завжди виходив сухим із води. Наприклад, одного разу на спір угнав від управління міліції службовий мотоцикл. Проїхав аж до Дар’ївки. А там у сільраді запросив до телефону головного керівника міліції і сказав: «Я угнав ваш службовий мотоцикл, буду їхати по трасі, виїжджайте мені назустріч». Його цікавили колоритні фігури, такі ж яскраві, як і він сам. Багато спілкувався з поетами і художниками, його знали і авторитетні керівники, голови сільрад та начальники».

Анатолій Іванович Кичинський, поет, член НСПУ,  звернув увагу на рядки з вірша Куликовського:

 Коли б і щастя вкрилось тінню,

Я мав би дивне відчуття,

Безмежну вдячність за уміння,

За гру, так схожу на життя.

- Володимир любив різні ролі. Іноді я не розумів для чого він постійно щось вигадує. Бо, як на мене, брехнею користуються люди, які хочуть якоїсь вигоди. Але у Володі не було користі, у нього був художній вимисел. Він розповідав такі історії, що слухачі рота відкривали від подиву. Станіславський ніколи б не сказав йому: «Не вірю». І хоча він любив вражати, його не можна було назвати зарозумілим. Він вмів виправляти свої помилки. Якось я зробив йому зауваження, як правильно ставити наголос у словосполученні «повернувся спИною», а не спинОю. На наступний день Володя підійшов до мене і сказав: «Ти правий, я подивився у словник, ти мені вірно підказав. Молодець!».

Своїми враженнями про поета також поділились журналіст Анатолій Яценко та член літературного клубу «Елінг» Валентина Волкова, які теж пам’ятають його розкутим і нестандартним.

Василь Степанович Загороднюк – поет, літературознавець і викладач Херсонського державного університету розповів про здібності товариша до вирішення питань, які не всім вдавались:

- Коли я працював у книгарні № 4, то запрошував Володю на допомогу. Наприклад, якщо якесь видання  довго не реалізовувалось, я запрошував Куликовського. Найчастіше це були книги з сучасної української літератури. Володя міг презентувати автора, емоційно запалити відвідувачів, додавши, що особисто знайомий з літератором, тому товарообіг збільшувався вдвічі. Він навіть роздавав автографи на екземплярах, які допомагав продати.

Він ніколи не зважав на те, як його будуть сприймати оточуючі. Якось він мені зустрівся з сіткою-авоською, з якої стирчали пачки рублів і махнув рукою: «А, це гонорар за збірку «Червона тачанка».

Оксана Гунько,

головний методист

Херсонської бібліотеки для дітей