Літературне подружжя Лапікур: «Усі діти народжуються талановитими»

Справжня подорож у часі відбулась 24 квітня під час скайпу  літературного подружжя Наталі та Валерія Лапікурів з учнями 5-6 класів школи № 13 у Херсонській обласній бібліотеці для дітей. Учасники спілкувались з головними героями Михайлом Остроградським, Жаном Фабра, а також з Наталею та Валерієм Лапікурами у дитинстві,  яких зіграли присутні учні. Пропонуємо найяскравіші моменти цієї зустрічі, яка пройшла в рамках проекту "Від тих, хто пише - тим, хто читає", ініційованого бібліотекою:

Про що Ви мріяли у дитинстві? Наталя: Покажи мені біль-менш симпатичну дівчинку, яка в дитинстві не мрsялf бути актрисою? (дитячий сміх) Але потім сталися так обставини, що довелося про це забути, я захопилась математикою. В житті часом доводилось грати і навіть в кадрі, тому я не шкодую, що ця мрія не збулась повністю.

Валерій: Я народився у війну, тому ми хлопчиками мріяли стати військовими. Потім у 12-14 років став читати дуже багато книг. Страшенно радів, коли хворів, бо можна було тоді попросити мати чи батька принести купу книжок – лежати і читати. Тому одужував я дуже швидко – книжки допомагали. У 17 років я вже мріяв бути письменником. Але  в ті часи влада дуже не любила представників цієї професії і робила все, щоб талановиті діти чи дорослі не могли надрукувати свої книги. Тоді я став журналістом  і багато років відпрацював – це мені надзвичайно допомогло, коли я повністю з пані Наталею переключився  на написання книг для дітей і дорослих. І старші і молодші кажуть, що у нас непогано виходить.

Літературне подружжя Наталя та Валерій Лапікури

Яке у вас в дитинстві було хобі? Наталя: у дитинстві я була отаманкою серед ватаги хлопців, бо була серед них одна. Ми грали у війну, але пізніше, коли потрапила на Балканську, зрозуміла, що гра у війну і сама війна – це зовсім різні речі.

Валерій: Крім читання книжок, я страшенно любив лазити по деревах. Якимось дивом у радянські часи показали ще чорно-білий серіал про Тарзана. Тому ми всі почали перекрикуватися на тарзанячій мові і лазити по деревах. Скільки було переламано рук і ніг не скажу, але для мене це закінчилось дуже кумедно: коли я спробував перелізти по-тарзанячому з дерева на дерево гілка чомусь обламалась (сміх у залі) і я бабахнувся  у великий кущ шипшини (співчутливі ойкання). Потім з мене мама кілька днів витягала колючки, а моя занудна єхидна молодша сестричка встромляла голову в двері і дражнилась (сміх у залі).

Учень школи № 13 (м.Херсон) у ролі Михайла Остроградського разом 

з бібліотекарями подорожують у часі

Чому ви обрали для описання таку постать як Михайло Остроградський? Наталя: Дуже мало було інформацію про цього видатного математика. Але це був приклад того, як людина може досягнути висот, тому що вірив у себе.

Валерій: Якщо вам кажуть, що ви ні на що не здатні – не вірте, бо усі діти народжуються талановитими, а від сім’ї та близького оточення залежить наскільки ці  здібності зможе відкрити дитина.

Валерій, за що вам сподобалась пані Наталя? Наталя, за що ви цінуєте свого чоловіка? Валерій: Ух ти! Спасибі! Наталя: Ого-го!

Валерій: Дівчатка, не слухайте, а хлопці будьте уважні. Ви знаєте я навіть чітко не можу пригадати, було це 25 років тому (у залі здивоване «Ого!»). Я пішов до свого колеги в сусідній кабінет, в редакції, де працював на радіо. Колега представив мені пані Наталю, я подивився на неї і пропав. І от 25 років я на неї дивлюсь і не можу надивитися. Це щось таке внутрішнє – головне прислухайтесь до себе, хлопці. Серце вам підкаже, де та ваша, котра буде с вами все життя і ви не надивитесь і не намилуєтесь на неї.

Наталя: Єдине про що я жалкую, що ми не зустрілись ось так, як ви нам показали – хлопчиком і дівчинкою. Ох тоді ми були такими друзями, ми ще б тоді один одного зрозуміли. Я ціную свого чоловіка за все, за те, що він такий!

Чи є у вас діти? Чи пішов хтось вашим письменницьким шляхом? Наталя: Якось ми зібрали усіх їх п’ятьох разом і хрещеника, якого ми дуже любимо – це Костянтин Грубич, телеведучий. Онуків у нас десятеро. Останній із наймолодших – уже показує певні задатки письменника і ми його в цьому підтримуємо. Єдина проблема: дорослі сказали йому, що треба казати правду. Наприклад, якщо йому не цікавий урок, він так правду і скаже (сміх у залі), вчителі ображаються. Валерій:  До речі, він майже ваш ровесник, він зараз закінчує 4-й клас.

Які книжки ви читали своїм онукам та дітям на ніч? Наталя: Коли я була малою, то бабуся читала мені книжки, але завжди зупинялась на самому цікавому місці і говорила: «Ой вибач, пізніше дочитаємо». У мене врешті-решт терпець уривався, я сама брала книжку і дочитувала. Але коли я стала мамою, я здогадалась, що це було зроблено навмисно. Тому склалося так, що своїм дітям ми майже не читали, я проробила такий фокус і вони почали читати самі.

Наталя Лапікура вражена тим, що їй доведеться спілкуватися з героєм Михайлом Остроградським, про якого написало подружжя 

у серії "Життя видатних дітей" (вид-во Грані-Т)

Як ви проводите вільний час? Наталя: Вільний час? А що це таке, серденько? (сміх у залі) Хоч ми наче пенсіонери, але немає у нас вільного часу. А от подорожувати любимо шалено. Ми мріємо про кругосвітню подорож.

Яке бажання ви загадали б Золотій рибці одне на двох? Валерій: Жити далі вдвох довго і щасливо, як ми живемо зараз. Це єдине бажання (оплески у залі).

Чи легко вам писати книжки разом? Розкажіть, як відбувається подібний процес створення книги? Наталя: Розумієш, серденько, ми інакше не вміємо, тільки разом. Часом буває, що в одного виникає один фрагмент книги, у другого – інший, потім ми це все зводимо докупи, а потім навіть не можемо  сказати, хто з нас який уривок написав.

Валерій: Навіть наші друзі, які говорили, що дуже добре нас знають, не змогли розібрати наші тексти – хто що написав.

Учні уважно слухають, які книги прочитав у 4 і 5 років Валерій Лапікура - "Школа" А.Гайдара та "20 тисяч льє під водою" Ж.Верна

Яка у вас улюблена книга, написана вами. (Вдвох):  Котра ще не написана. Валерій: Зараз ми вже можемо сказати, що це книга, яку ми зараз пишемо, яку можна читати разом з батьками, старшими братами та сестричками – це історія про великого детектива всіх котів і народів рудого кота по імені Мурро.

Що б ви побажали вашим маленьким читачам? (Валерій до Наталі: «Можна?» Вона: «Давай!») Валерій: Як би вас не втішали батьки чи вчителі, життя надзвичайно складне і легшим воно в найближчі роки не стане. Тому головне – вірити в себе, не опускати руки, не впадати у відчай і бути самим собою. Що значить бути самим собою – це значить, якщо ти в чомусь переконаний, то не поспішай говорити, робити, і навіть одягатись, так як одягаються начебто всі. Найголовніше бути собою і ви все подолаєте. Хоча попереджаю, це дуже важко.

Наталя: Але маленький секрет: для того, щоб стати в цьому житті КИМОСЬ, треба вміти робити ЩОСЬ краще, ніж це вміють робити інші. Кожен для себе визначте, що саме. Валерій: І якомога раніше бажано.

Оксана Гунько