24 квітня Люко Дашвар зустрічалась з прихильниками своєї творчості у
Херсонській обласній бібліотеці для дітей. Поїздку до Херсона Ірині Черновій
(справжнє ім’я авторки) довелось перенести, оскільки зараз вона працює над
книгою, яку хотіла дописати до від’їзду. Приїхавши все ж таки до рідного міста, Ірина Чернова відвідала дві обласні бібліотеки - дитячу і дорослу - щоб поспілкуватися зі своїми читачами. Де автор відпочиває душею та якою
книгою зачитується?
Я не прихильник
віртуального життя. Хтось створив
мою сторінку у соціальній мережі Фейсбук і у Вікіпедії, тому чесно кажу, це не
я. Насправді, я народилася 3 жовтня 1957 року.
Поки не закінчиш вже
відволіктися неможливо. Коли починаєш писати, занурюєшся у тему. Це інколи дуже виснажує, доводить до якогось
психозу, коли ти розумієш, що не зможеш закінчити писати – іноді залишається немитий
посуд, не підметена підлога. А вже потім можна відволіктися: тоді вже в хаті
наводжу лад. Це правда.
Я дуже люблю землю.
У мене в селі є хата в Чернігівській області, ми туди їдемо у будь-яку вільну
хвилину, а там так чудово: я ж людина степу, а там навкруги ліси, і лелеки над
нашою хатою звели гніздо. І до нас виходять лосі! Розумієте, я їх бачу вперше
на власні очі! Це якийсь зачарований куточок – глухий: там немає ні газу, ні
світла. Зате є неймовірна природа, я відпочиваю там душею. Вирощую на цій землі
квіти, в першу чергу. Оскільки рідко там буваю, можу посадити тільки соняшники і кукурудзу.
Книжка для автора –
розкіш, тому що ніхто не впливає при написанні. А сценарій – це замовлена
тема, яку ти маєш розписати і узгодити з десятком людей з різними точками зору,
які часто протилежні: режисер, продюсер та інші. Приходиться багато разів
переписувати і часто це виходить не зовсім гарно, тому що кінець кінцем,
виходить те, що хочуть бачити інші, а не те, що ти робиш сам. А в книжку ніхто
не втручається – і це прекрасно!
Якщо брати роман «Село не люди», то тут описані події, які
відбулись за радянських часів у Херсоні, але наслідки були не трагічні, а
скоріше кумедно-анекдотичні. Художній вимисел є, просто описані самі факти, але
з різними людьми у різних ситуаціях – це узагальнено в один образ для одного
сюжету.
Мені дорікають, що
мої твори є кінематографічними, тобто вони легкі для того, щоб знімати
кіно, і що це не література. Але я вибрала свій шлях – він мій. Мені цікаво так
писати, це мій стиль. Я багато працюю над тим, що скорочувати речення, робити
їх доступнішими для сприймання і динамічними. А курси сценаристів, які я
пройшла у Києві, були дуже важливими. Тому що це був тренінг два тижні у майже
цілодобовому режимі з 8 ранку до 12 ночі. Коли дуже багато інформації за
короткий строк ти отримуєш, пізніше розумієш, яка саме тобі потрібна.
"Насправді я народилася 1957 року, а не 1954, як вказано у Вікіпедії. А три роки - це немало, - уточнює Ірина Чернова
Кожна наступна книжка
– це ти вже інша, твоя життєва ситуація, твій інший настрій. Встаю з великим бажанням працювати, є якійсь
мінімум, який я повинна зробити. Навіть, коли не пишеться, знаю, що я матиму на
наступний день чернетку, а не порожній аркуш чи сторінку на комп’ютері. Кожна
книжка пишеться по-різному, я сама з цікавістю до цього придивляюся. Перша («Село
не люди» - ред.) народилися із однієї фрази «Ніч може бути глухою як стара баба»,
сюжет вели характери героїв. Якщо назва народжується раніше за текст, то мені
легше працювати з сюжетом.
Сценарій, яким я дуже
пишаюся, написаний для каналу «Україна» – це сімейна сага, робоча назва фільму
«Москалі». Я входила до складу авторської групи. Це історія сім’ї за 100 років.
Але коли її знімуть, я не знаю.
Переробити сценарій у
п’єсу дуже важко. У театрі ім. І.Франка з режисером Юрієм Одиноким ми
плануємо виставу «Молоко з кров’ю». Ці переговори почалися ще за життя Богдана
Ступки, і досі тривають.
Чому пишу
українською? Парадоксальна історія – виросла в Херсоні, все життя
розмовляла російською. Як би це пафосно не звучало, але прислухаючись до свого
внутрішнього стану, я розумію, що тільки зараз, у такому вже немолодому віці, відкриваю
свою Україну. Я відчуваю себе справді українкою. Розмовляти важче, ніж писати.
Артикуляційний апарат налаштований на російську, це здається такою несправжньою
причиною, але це дуже серйозно. Під час перших зустрічей, коли приходила до
людей і говорила, що я пишу українською, а розмовляю російською - чула таке: «Тоді
ви не можете писати українською» і взагалі, що це хтось інший пише, бо я ж
розмовляю російською.
Я дуже люблю книгу М.Гумильова
«Етногенез і біосфера Землі». Це праця, яка написана в тюрмі популярною мовою,
вона настільки легко читається! Якщо ти хочеш зрозуміти звідки взагалі беруться
нації, все це розглядається в історичній перспективі. Я стільки нового
дізналась, коли прочитала цю книжку, навіть таке: якщо татаро-монгольські
лучники були голодні, то вони пускали стрілу на 200 м, а якщо вони були ситі,
то стріла летіла до 400 м. Там стільки історичних цікавих фактів на фоні
наукової праці і читається захопливо.
Історія, яка не дає
мені спокою. Я живу на проспекті Возʾєднання,
напроти мого 5-поверхового будинку, стоїть ще один. На балконі, якого я
побачила викладене із паперу формату А 4 «SOS!». Викликала
міліцію, яка не змогла достукатися до мешканців квартири. І що там сталося , я
так і не дізналася. Цей страшний напис висить і досі. Я кожного ранку
прокидаюсь і переймаюсь цим, а нікого навколо це не цікавить – щось там
сталось, а всі просто проходять мимо.
Зустріч в бібліотеці у
мене проходить вперше, зазвичай видавництва влаштовують спілкування з
читачами у книжкових магазинах. Я думала тут тихо, а насправді побачила таке
живе життя. Дякую, що ви приділили мені свій час, бо цінніше його немає нічого.
Топ 5-ка від Люко Дашвар для дітей:
1. Біблія.
2. Г.Андерсен. Казки.
3. Українські народні казки.
4. В.Нестайко. Тореадори із Васюківки.
5. М.Гумільов. Етногенез і біосфера Землі.
Оксана Гунько
Немає коментарів:
Дописати коментар
Додайте ваше ім'я та вік